Підбурювання на російському федеральному каналі до депортації українців з окупованих територій на Далекий Схід Росії
На окупованих територіях громадян України примушували приймати громадянство Російської Федерації під загрозою втрати свого майна. Тим самим їх юридично змушували визнавати себе етнічними росіянами, оскільки Російська Федерація не визнає етнічних українців окремої національності або самостійною правовою категорією.
Отримання російського паспорта було не просто зміною громадянства — воно становило примусове декларування російської етнічної належності. З юридичної точки зору етнічні українці перестають існувати як окрема енічна спільнота і перекласифіковуються в етнічних росіян.
Відповідно до статті 13 Конституції України:
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Однак у Російській Федерації земля, надра, природні ресурси та інші аналогічні об’єкти перебувають у власності держави, а не народу. Отже, після того як етнічні українці юридично перекласифіковуються в росіян і підпадають під юрисдикцію Російської Федерації — вони втрачають колективні майнові права на території, з яких їх можуть переселити будь-якої миті.
Тому що з юридичної точки зору таке переселення більше не розглядається як позбавлення народу його колективної власності, оскільки російське законодавство не визнає існування подібних колективних майнових прав.
При цьому слід враховувати, що 4 жовтня 2022 року Російська Федерація ухвалила Федеральні конституційні закони № 5-ФКЗ, № 6-ФКЗ, № 7-ФКЗ та № 8-ФКЗ, якими Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська області були включені до складу Російської Федерації, а статтю 65 Конституції Російської Федерації було змінено із включенням цих територій до переліку суб’єктів Російської Федерації.
У результаті на зазначені території почало поширюватися федеральне законодавство Російської Федерації, згідно з яким земля, надра, природні ресурси та інші аналогічні об’єкти перебувають у власності держави, а не народу.
Крім того, Федеральний закон № 459-ФЗ від 30 грудня 2021 року, яким були внесені зміни до Федерального закону № 68-ФЗ «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру», запровадив обов’язкові вимоги щодо евакуації та розширив повноваження органів державної влади щодо ухвалення рішень про проведення евакуаційних заходів у разі виникнення надзвичайних ситуацій природного або техногенного характеру.
Відповідно, після виникнення передбачених російським законодавством правових підстав для евакуації на цих окупованих територіях можуть бути реалізовані заходи з обов’язкової евакуації. Отже, після того як така юридична перекласифікація відбулася, для обґрунтування їхнього переселення потрібен лише формальний правовий привід.
Більше того, людина з окупованих територій фізично не може потрапити на підконтрольну Україні територію, оскільки станом на сьогодні не існує жодного евакуаційного коридору. А організація евакуаційних коридорів чомусь навіть не входить до порядку денного переговорів ні російської, ні української сторони.
Як видно з опублікованого вище відео, у публічному просторі Російської Федерації вже просувається відповідний наратив, згідно з яким під приводом неможливості подальшого проживання цивільного населення в зоні бойових дій пропонується організувати переселення 200–300 тисяч жителів Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей до інших регіонів Росії, зокрема на Далекий Схід, Урал і Поволжя, з їхнім подальшим розселенням територією країни для постійного проживання.
Але тільки в одному Маріуполі в мирний час проживали близько пів мільйона людей, а в одному тільки Донецьку — близько мільйона. І навіть з урахуванням масової евакуації йдеться про території, де до війни проживали майже десять мільйонів людей і де мільйони зберігають право власності на своє житло, землю та інше майно. На цьому тлі оцінка у 200–300 тисяч людей створює враження навмисного применшення реального масштабу наслідків такої примусової евакуації.
Однак це не буде юридично кваліфікуватися ні як примусова асиміляція, ні як депортація, оскільки, як повідомлялося раніше, навіть Україна не визнає існування етнічних українців як окремої правової категорії, а на території юрисдикції України українці існують виключно у правовому статусі громадян, але не в правовому статусі Українского народу.
Бо юридично це буде вважатися переселенням російської етнічної групи, а не масовою депортацією етнічних українців або Українського народу в його громадянському розумінні, оскільки навіть норма про те, що громадяни України визнавалися Українським народом, також була скасована Законом № 3354, який вивів преамбулу Конституції України з правозастосування як норму права.
Більше того, прийнявши громадянство Російської Федерації під загрозою втрати власності, кожен українець нібито добровільно погодився з тим, що він росіянин в етнічному розумінні.
Проблема полягає ще у тому, що насильницька асиміляція етнічних українців до складу російської етнічної групи здійснюється за участю як України, так і Російської Федерації. У ході російського вторгнення Україна умисно виключила етнічних українців зі складу Українського народу, згодом відмовилася визнавати їх як самостійну правову категорію та надавати їм правовий статус, тоді як Російська Федерація одночасно заявила про те, що вони є росіянами.
Європейський Союз, Сполучені Штати Америки, Сполучене Королівство, Канада, Швейцарія, Норвегія, Австралія, Південно-Африканська Республіка та інші держави також беруть у цьому участь, відмовляючи громадянам України у наданні статусу біженця відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року та поміщаючи їх виключно під механізм тимчасового захисту, щоб уникнути фіксації їхньої етнічної належності.
Оскільки процедура надання статусу біженця вимагає встановлення та офіційної фіксації етнічної належності заявника, тоді як механізм тимчасового захисту цього не передбачає, така практика залишає етнічну належність етнічних українців юридично незафіксованою.
Це утворює глобальне пособництво насильницькій асиміляції етнічних українців до складу російської етнічної групи, тим самим відкриваючи можливість їхньої майбутньої масової депортації з будь-якої точки світу під юрисдикцію Російської Федерації без будь-якого формального порушення міжнародного права.
Таким чином, окрім того, що тимчасовий захист є ідеальним механізмом приховування воєнних злочинів і свідчень мільйонів свідків, він також є інструментом етнічної чистки та етнічного знищення, у реалізації якого беруть участь усі сторони.
Жоден народ в історії ще не переживав такого глибокого знищення своєї етнічної ідентичності, яке сьогодні переживають етнічні українці, коли сорокамільйонний народ інституціоналізовано перетворюється з окремої національності, що має право на свою землю, суверенітет, державну владу та вільну волю, на радикальну ідеологію громадян сусідньої держави.
Це замкнений цикл абсолютного знищення народу, у якому бере участь увесь світ.
