Що таке проєкт Голос Українців?
Проєкт Голос Українців — це акт національного спротиву юридичними засобами, а також публічна заява про злочини і крик про допомогу Українського народу, який був юридично ліквідований і повністю заміщений іншими національними групами в умовах українсько-російського конфлікту, що слугував ідеальною ширмою для подібної законодавчої трансформації.
Спочатку він створювався як база даних для фіксації дискримінаційних висловлювань, публікацій і випадків публічної дискредитації українських громадян у європейській політиці та медіа, щоб зібрати такі факти в одному місці, зафіксувати системний характер кампанії дискримінації та дискредитації. Показати, що йдеться не про окремі епізоди, а про загальний тренд і сформований суспільно-політичний та медійний наратив, а також за потреби використовувати правові механізми для юридичного реагування.
Однак у процесі роботи, аналізу законодавства, міжнародного права та політичних рішень проєкт поступово вийшов за межі реагування на окремі дискримінаційні заяви та трансформувався у ширше документальне розслідування процесів, які фіксують факт вторгнення та захоплення української держави одночасно з боку двох держав-агресорів, що фактично надало цій роботі характер правового розслідування і публічної форми колективного самовизначення.
Україна — це єдина в Європі країна, де земля, надра, природні ресурси і навіть атмосферне повітря є правом власності народу, а не держави, що відрізняє її від більшості пострадянських країн, включаючи Росію, Білорусь, країни Балтії та Кавказу, де такі ресурси юридично закріплені за державою, тоді як подібна модель існує лише в Казахстані. А в більшості країн Західної Європи та у США поняття народу має передусім політичний зміст і не пов’язане з інститутом колективної власності на територію і природні ресурси.
Економічна система там формувалася століттями в умовах капіталізму, тому земля, ресурси та виробничі активи перебувають або в державній, або у приватній власності, а в деяких монархіях — формально належать короні. Сам термін «народ» використовується переважно як джерело легітимності влади, але не як носій колективних майнових прав, оскільки сама ідея колективної власності народу на землю і природні ресурси є продуктом радянської правової системи та її економічної моделі.
В Україні ситуація інша, оскільки Конституція закріплює за народом не лише політичний суверенітет, а й колективні права власності на землю, природні ресурси, та територію країни. У результаті поняття народу виступає не лише політичною категорією, а й юридичним титулом власника.
Ця правова конструкція посилюється історичним та економічним контекстом України. Після більш ніж сімдесяти років державної економіки у радянський період - земля, природні ресурси і промислові активи залишилася поза приватною власністю. А протягом майже тридцяти років після здобуття незалежності сільськогосподарські землі, що становлять одну з найбільших ресурсних баз у Європі — перебували під мораторієм на продаж, тоді як тисячі підприємств залишалися у державній власності. У результаті система колективної власності, пов’язана з поняттям «народ» в Україні, охоплює незрівнянно більший обсяг національних ресурсів, ніж у більшості західних економік, які пройшли через багатовікову капіталістичну приватизацію.
У таких юридичних умовах завоювання і захоплення держави можуть здійснюватися не лише шляхом воєнних дій, але й через правову диверсію, спрямовану на зміну конституційного складу народу, якому в силу конституційних норм належать ця територія, її ресурси і влада на ній.
Як виявилося, прямі бойові дії є вкрай неефективним способом захоплення порівняно з юридичними механізмами контролю території. Водночас вони відволікають суспільну увагу, присипляють пильність і під приводом воєнного стану фактично блокують будь-яку критику з боку юристів і правозахисників. У результаті, незалежно від мотивів і намірів, об’єктивно створюється прикриття для більш ефективного юридичного захоплення та контролю території іноземною державою-агресором.
У будь-якій державі людина зазвичай має одночасно три правові статуси: фізичної особи, громадянина держави та члена народу як колективного суб’єкта. Поняття народу і нації можуть використовуватися як для позначення етнокультурної спільноти, так і для позначення громадянської, і обидва значення є правильними. Але закон має прямо визначати, у якому саме значенні використовується цей термін, оскільки правова невизначеність і подвійне тлумачення заборонені національним та міжнародним правом.
Особливість мовної конструкції української та російської мов полягає в тому, що «люди» і «народ» є різними поняттями, тоді як в англійській мові таке розрізнення неможливе, оскільки обидва значення передаються одним словом people. Без такого пояснення для англомовної аудиторії текст може помилково сприйматися як заперечення статусу людини, хоча фактично йдеться лише про різницю між людьми як окремими особами та народом як колективною правовою категорією.
Якщо ж у правовій системі зберігається статус фізичної особи та громадянина, але відсутнє юридичне визнання належності до народу, при тому що саме народ оголошений джерелом влади і колективним власником землі та природних ресурсів - виникає ситуація, за якої громадянин фактично перетворюється на іноземця на власній землі, оскільки сам по собі статус фізичної особи та громадянина без визнання належності до народу юридично нічим не відрізняється.
У такій конструкції населення формально залишається громадянами, але втрачає статус носіїв суверенітету, джерела влади та колективних власників землі й ресурсів, а їхня належність до народу не закріплена законом і перетворюється на предмет політичної інтерпретації та різновид релігії, за якої громадян можуть оголошувати народом, коли від них вимагається сплачувати податки і захищати територію, і заперечувати їхню належність до народу, коли йдеться про право на землю, природні ресурси, національне багатство та владу.
Як де-юре, так і де-факто це створює колоніально-феодальну модель управління, що виникла внаслідок маніпуляцій із конституційними нормами Української держави, але формально зберігає республіканську форму правління, за якої влада і національне багатство належать виключно юридично визнаним етнічним групам, а всі громадяни фактично переведені у становище підданих, щодо яких у наказовому порядку можна впровадити систему вуглецевого сліду, цифрових валют, примусової вакцинації, насильницького переміщення до гетто, масової асиміляції до складу іншого народу або повного вигнання і позбавлення громадянства.
І все це без будь-якого права на бунт.
Це зумовлено тим, що в умовах конституційного порядку, коли у статті 13 Конституції право власності на землю, надра, природні ресурси і навіть атмосферне повітря- визначено як право власності Українського народу, тоді як право користування надається громадянам України у порядку, встановленому законом. Однак ні сама Конституція, ні стаття 13 Конституції не містять будь-якої вимоги чи положення щодо безоплатного характеру такого користування — отже, на законодавчому рівні і цілком законно громадян можуть зобов’язати оплачувати таке користування, де бенефіціаром такої оплати буде саме власник, тобто той, хто визнаний Українським народом, а не просто громадянином.
Хронологія юридичної підміни складу українського народу:
Конституція України складається з преамбули та статей Конституції, при цьому преамбула є вступною, тобто вводною частиною, яка розташована перед статтями і розділами Конституції та виконує роль своєрідної передмови, має установчий і декларативний характер і має юридичне значення як частина Конституції, оскільки в ній закріплюється, ким саме приймається Конституція і на яких принципах вона ґрунтується, однак її положення не містять норм права прямої дії, тоді як саме статті Конституції є нормами права прямої дії, встановлюють конкретні права і обов’язки, підлягають безпосередньому застосуванню та передбачають юридичні наслідки у разі їх невиконання.
Для довідки, декларація — це документ заявного характеру, який фіксує принципи, наміри та загальні орієнтири, але не є законом або актом, що містить норми прямої дії, тому сама по собі не встановлює обов’язкових юридичних обов’язків і не передбачає механізмів відповідальності за її невиконання. Водночас вона може мати важливе історичне, установче та інтерпретаційне значення, слугувати орієнтиром для законодавства і правозастосування, а також використовуватися як референс при тлумаченні норм права.
Процес установчого знецінення значення преамбули Конституції розпочався з прийняттям Закону України №2680-VIII від 7 лютого 2019 року про внесення змін до Конституції, коли до її тексту було додано формулу про незворотний курс на членство в ЄС і НАТО. Однак сама по собі така формула не робить Україну членом Європейського Союзу або Північноатлантичного альянсу (НАТО) і не створює для цих організацій будь-яких зобов’язань щодо прийняття України.
За своєю суттю такі зміни вводять до тексту Конституції політичний та ідеологічний компонент, а не положення установчого характеру, тим самим порушивши основоположний принцип Декларації про державний суверенітет України 1990 року, де у розділі IX прямо закріплено, що Україна урочисто проголошує намір у майбутньому стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках.
Це, в свою чергу, почало розглядатися Російською Федерацією як загроза раніше проголошеному принципу нейтрального статусу України, знецінило установче значення відповідних положень і фактично створило для Росії формальний привід використовувати це як обґрунтування своїх претензій щодо порушення раніше заявлених принципів державного устрою України, що створює враження навмисності таких дій.
Крім того, сама Конституція України навіть не передбачає процедури внесення змін до її преамбули, оскільки вона має установчий характер і закріплює вихідні підстави прийняття Конституції, тоді як самою Конституцією встановлено процедуру внесення змін саме до статей Конституції, але не до її преамбули.
Слід зазначити, що преамбула Конституції сама по собі ніколи не містила норм права. Вона є невід’ємною частиною Основного Закону, що слугує орієнтиром і виражає фундаментальні принципи державного устрою, цілі та ідеали, але не породжує обов’язків для суб’єктів права. Питання про правову силу преамбули завжди викликало суперечки серед юристів: одні розглядали її виключно як декларацію, інші — як джерело орієнтиру для тлумачення Конституційних норм.
Навіть існуючі рішення Конституційного Суду України, у яких так чи інакше згадувалася формула з преамбули про «український народ — громадяни України всіх національностей», як правило лише посилалися на неї — іноді прямо цитуючи, іноді просто відтворюючи її зміст — але при цьому не створювали на її основі ні самостійної норми права, ні будь-якого нового юридичного зобов’язання.
Коли в таких рішеннях зазначалося (№ 1-р/2021), що «застосоване у преамбулі Конституції України поняття “Український народ — громадяни України всіх національностей” охоплює всіх індивідів, які мають громадянство України» - це фактично лише повторювало дослівний зміст самої преамбули, де прямо вказано, що Конституція приймається «від імені Українського народу — громадян України всіх національностей». Конституційний Суд не створює норм права і не визначає склад народу, а лише роз’яснює вже існуючий текст, причому таке роз’яснення є обов’язковим для застосування.
У цьому випадку воно не встановило жодних нових критеріїв і не надало цій формулі характеру норми права, а лише підтвердило очевидний зміст написаного — приблизно так само, як роз’яснити, що 10 сантиметрів дорівнюють 100 міліметрам або що доба складається з дня і ночі. Крім того, тлумачення ненормативного тексту залишається ненормативним — обов’язковим як інтерпретація, але таким, що не породжує норму прямої дії.
Таким чином, ще до прийняття Закону України №3354-IX від 24 серпня 2023 року «Про правотворчу діяльність» преамбула Конституції фактично була поетапно і процедурно ослаблена та знецінена в контексті її нормативно-правового та установчого значення, включно з формулою про Український народ — громадян України всіх національностей, що в цілому послабило її значення як положення, що визначає склад Українського народу.
У 2021 році приймається Закон України №1616-IX «Про корінні народи України».
І правова претензія полягає в тому, що Закон №1616-IX є єдиним законом в українському законодавстві, в якому окремі національності прямо і законодавчо визнані саме як народ. При цьому вже в самій статті 1 цього закону містяться два взаємовиключні протиріччя.
По-перше, формулювання про народи, «сформовані на території України», застосоване до караїмів, кримчаків і кримських татар, хоча ці групи сформувалися на території Кримського півострова задовго до появи України як держави і як політико-правової юрисдикції, що робить застосування такого критерію неможливим.
По-друге, сам критерій визначення корінного народу, закріплений у статті 1 цього закону, вимагає відсутності власного державного утворення за межами України, тоді як караїми і кримчаки розглядаються не як окремі ізольовані групи, а як частина єврейського народу саме в етнічному, а не громадянському сенсі. Тобто включаються до його складу як євреї, а не як громадяни держави Ізраїль, що має власну державу у вигляді Ізраїлю, що означає, що відповідне державотворче утворення у цих спільнот уже існує. А отже їх визнання не відповідає критеріям самого Закону №1616.
Але найбільш руйнівною та шокуючою обставиною цієї правової ситуації є те, що ні Конституція України, ні її статті, ні жоден закон України, ні жодна стаття закону України не містять закріпленої норми — тобто норми прямої дії — яка прямо встановлює юридичну формулу «громадянин України = Народ».
З 1996 по 2021 рік це не мало значення, оскільки жодна національна чи культурна спільнота не була виділена законом як окремий народ і ніхто не мав такого статусу. Тому декларативні формули преамбули Конституції та Декларації про державний суверенітет про те, що український народ складається з громадян України всіх національностей, фактично виконували свою функцію і сприймалися як опис єдиного громадянського складу народу, і конкуренції за саме це поняття не виникало. Українська національність як окрема категорія в Конституції України не згадується жодного разу.
Слід пояснити, що згадка «української нації» у статті 11 Конституції, хоча і може сприйматися в етнокультурному значенні, оскільки в тій самій нормі окремо зазначені корінні народи та національні меншини, не усуває правової невизначеності та допускає подвійне тлумачення, оскільки в тій самій редакції Конституції 1996 року її преамбула задає громадянське розуміння нації, визначаючи український народ як громадян України всіх національностей. При цьому сама формула статті 11 «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації…» не закріплює склад народу як юридично визначеного суб’єкта, не встановлює критеріїв належності до нього і не породжує правових наслідків у частині розподілу джерела влади або колективної власності, оскільки за своєю природою має програмний (декларативний) характер без зобов’язань і гарантій та виражає лише напрям державної політики, а не норму, що підлягає прямому застосуванню. Саме «сприяння державою» може виражатися навіть у формі прояву формальної «стурбованості».
Це можна порівняти з будинком, який формально не оформлений на конкретного власника: поки ніхто не заявляє на нього окремого права, люди, які в ньому живуть, спокійно вважають його своїм. Але щойно закон починає виділяти окремих «власників», ситуація змінюється, тому що тоді стає зрозуміло, кому саме належить право, а хто в ньому просто проживає.
З цього моменту під час будь-яких судових розглядів щодо колективних прав на землю, ресурси, територію та права на владу суд неминуче стане на бік тих, хто прямо названий у законах і Конституції України саме народом, а не громадянами, оскільки в законодавстві відсутня норма права, яка прямо встановлює, що громадяни юридично дорівнюють народу — не у вигляді декларації, а у формі норми закону прямої дії.
Потім був прийнятий Закон №2215-IX «Про дерадянізацію законодавства України» (2022), який визнав непридатними для застосування значну частину радянських законів і рішень органів влади СРСР та Української РСР. Оскільки саме через це законодавство раніше пояснювалося походження колективних прав народу на землю, природні ресурси та державну владу, а також правова спадкоємність сучасної держави Україна від Української РСР, його скасування фактично розірвало юридичну лінію спадкування, що пов’язувала ці права з поколіннями, які становили народ до 1991 року. У результаті колективні права формально збереглися в конституційній системі України, однак правова основа, яка дозволяла нащадкам того народу посилатися на них як на успадковані права, була втрачена.
Також у 2022 році прийнято Закон України №2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України». У ньому національні меншини жодного разу не названі народом або частиною народу, а визначаються лише як етнокультурні спільноти.
Але поки правове значення преамбули Конституції не піддавалося законодавчому знеціненню, представники національних меншин усе ще могли вважати себе частиною українського народу, посилаючись на формулу з преамбули про «український народ — громадяни України всіх національностей».
Додатково, у 2022 році розпочалося системне переслідування Української православної церкви — канонічного правонаступника Київської митрополії, давньої церковної структури, що існує на цих землях з часу хрещення Русі у 988 році. Під приводом боротьби з «московським впливом» було фактично і юридично ліквідовано інститут, через який зберігалася канонічна та історична спадкоємність українського народу з храмами, землями і духовною спадщиною цієї території.
Тим самим було усунуто останній інститут, через який український народ міг посилатися на свою канонічну та історичну спадкоємність на власній землі. А створена державою 15 грудня 2018 року структура ПЦУ, представлена як інструмент канонічної незалежності від Росії, такої спадкоємності не має і тому не може підтверджувати безперервний зв’язок народу з цією територією. Вона може виконувати звичайну релігійну функцію богослужіння, однак не є інституційним правонаступником Київської митрополії і не зберігає тієї лінії спадкоємності, яка існувала раніше.
Останнім механізмом знецінення та демонтажу цієї спадкоємності стало законодавче перенесення у 2023 році святкування Різдва з 7 січня на 25 грудня. З огляду на те, що близько 80% українців традиційно відзначають Різдво за юліанським календарем, це рішення фактично підірвало авторитет канонічної традиції, пов’язаної з Українською православною церквою та релігійною практикою українського народу.
Багато хто досі не усвідомлює, що переслідування цієї церкви не має реального відношення до боротьби з «російським впливом», а фактично означає ліквідацію канонічної спадкоємності, щоб у майбутньому неможливо було посилатися на неї як на доказ історичного зв’язку українського народу з цією територією.
Після цього приймається Закон України №3354-IX від 24 серпня 2023 року «Про правотворчу діяльність», стаття 38, пункт 2 якого закріплює правило, що преамбула закону не може містити норм права.
Із дії цього закону прямо виведені лише проєкти законів про внесення змін до Конституції України, тобто сама процедура конституційних змін. Однак сам по собі Закон №3354-IX не є таким проєктом щодо зміни Конституції, а лише запроваджує загальне правило правозастосування для преамбул усіх законів на території України. Водночас сама норма про преамбулу як ненормативну частину закону не супроводжується окремим застереженням про її неприменність до преамбули Конституції як Основного Закону, який за своєю природою є хоч і основним, але все ж законом і навіть має власний номер: №254к/96-ВР.
Це дозволяє стверджувати, що формула з преамбули Конституції України про «український народ — громадян України всіх національностей» сама по собі не встановлює юридичного складу народу, якщо така норма не продубльована у статтях Конституції України або у статтях будь-якого закону України, що містять норму прямої дії, на відміну від преамбули, яка від початку мала декларативний характер і після прийняття Закону №3354-IX «Про правотворчу діяльність» була остаточно виведена зі сфери норм права.
Доказом умислу та цілеспрямованого посягання на преамбулу Конституції може бути сама конструкція Закону України №3354-IX. Відповідно до пункту 1 розділу XIV «Прикінцеві положення» цього Закону він набирає чинності з дня, наступного за днем його офіційного опублікування, однак вводиться в дію лише через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні. Перелік винятків, зазначений у цьому пункті, не містить статті 38 цього Закону, тому вона підпадає під загальне правило набрання чинності та введення в дію.
Це створює ситуацію, за якої на норму статті 38 цього Закону про те, що преамбула закону не містить норм права, можна посилатися, уникаючи її повноцінного юридичного застосування. Це також свідчить про її безпосередню спрямованість на преамбулу Конституції та формулу про те, що Конституція прийнята «від імені українського народу — громадян України всіх національностей», фактично створюючи механізм її юридичного знецінення в обхід статті 157 Конституції України, яка забороняє внесення змін до Основного Закону під час дії воєнного стану.
Після цього ухвалюється Закон України №4700-IX «Про статус Засновника сучасної держави Україна — народного депутата» (2025), який закріплює, що сучасна українська державність була заснована через голосування конкретних депутатів Верховної Ради, а не українським народом безпосередньо.
Якщо формула українського народу як громадян України всіх національностей у преамбулі юридично не діє, а акт створення держави пов’язується з голосуванням парламенту, то роль засновника державності переноситься з народу на Верховну Раду.
Це і є юридична підміна засновників української держави.
Після прийняття Закону №1616 про корінні народи стало очевидно, що формула з преамбули Конституції «український народ — громадяни України всіх національностей» як універсальне визначення складу народу почала вступати у суперечність із чинним законодавством. Закон України про корінні народи не встановлює вимоги наявності українського громадянства для належності до корінного народу і фактично визнає корінними народами їхні глобальні діаспори незалежно від їхньої громадянської належності.
У цьому контексті норма статті 38, пункт 2 Закону України №3354-IX «Про правотворчу діяльність», відповідно до якої преамбула не містить норм права, по суті стала вимушеним заходом для балансування виниклого протиріччя. З одного боку, вона дозволила вивести формулу преамбули Конституції зі сфери нормативного визначення складу народу. З іншого боку, вона водночас стала механізмом фактичної заміни попередньої конструкції складу народу, оскільки єдиними колективами, прямо визнаними законами України саме народами, залишилися корінні народи, тоді як інші групи мають лише статус спільнот, громадян, та фізичних осіб.
Оскільки до нинішнього складу українського народу включено групи, які на момент проголошення незалежності юридично не існували в такому статусі, стає неможливо стверджувати, що саме український народ є засновником української державності. Ті групи, які вважалися частиною народу на момент заснування держави, фактично виведені з цієї конструкції, а ті, які включені до неї сьогодні, на той момент юридично не існували. Тому, щоб усунути це протиріччя і уникнути можливих юридичних спорів та претензій у майбутньому, їм вимушено довелося пов’язати заснування української державності не з народом, а з народними депутатами, які проголосували за незалежність.
Таким чином усі громадяни України були виведені зі складу українського народу та з числа засновників української держави, а отже положення статті 13 Конституції про право власності українського народу на землю, надра і природні ресурси більше не поширюються, так само як і положення статті 5 Конституції, яка визначає саме народ — а не громадян — єдиним джерелом влади та носієм суверенітету в державі.
Додаткова проблема полягає в тому, що міжнародне право передусім захищає народи як колективних носіїв суверенітету, тоді як статус громадянина існує лише в межах юрисдикції держави. Саме народи мають право на самовизначення, територію, землю та природні ресурси, що закріплено в Статуті ООН і в статті 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.
Якщо громадяни України юридично виводяться з категорії народу і існують лише як індивідуальні громадяни та фізичні особи, то їхня насильницька асиміляція вже не може розглядатися як придушення або утиск суверенного народу. У такому разі дії на окупованих територіях можуть трактуватися не як злочин проти народу, а як боротьба з окремими групами або ідеологіями — що фактично збігається з російським наративом про «денацифікацію».
А статус пригнобленого народу та жертви агресії й окупації, який має право на міжнародні компенсації та репарації через міжнародні судові механізми і санкційні процедури, інституціоналізовано та завчасно вилучений у громадян України загалом і присвоєний лише тим групам, які законодавчо визнані народом. Але фікція полягає в тому, що в суспільно-політичному дискурсі формула «український народ» сприйматиметься як позначення всіх громадян, однак у юридичному сенсі вона означатиме лише ті групи, які на момент окупації, колонізації або поневолення були законодавчо включені до складу народу в українському праві.
У результаті формується конструкція, за якої у випадку окупації лише етнокультурні групи, визнані корінними народами, можуть виступати як юридично визнані жертви агресії та претендувати на компенсації і репарації, а у випадку звільнення території — як колективний суб’єкт, що має правовий титул народу і, відповідно, право власності та суверенітет над територією.
Проблема полягає в тому, що визнані в Україні корінні народи мають подвійну ідентичність: караїми та кримчаки на міжнародному рівні розглядаються як частина єврейського народу і, як правило, проживають в Ізраїлі, тоді як в українському законодавстві вони оформлені як окремі корінні народи без обмеження за чисельністю та без обов’язкової вимоги наявності громадянства.
Більше того, у караїмській релігійній традиції заборонено проведення перепису, що унеможливлює будь-яке об’єктивне встановлення їх чисельності. У поєднанні з відсутністю законодавчих обмежень у Законі 1616 - це фактично створює безлімітний механізм, за якого належність до цієї категорії не підлягає перевірці, а чисельність не має жодних юридично перевірюваних критеріїв. Оскільки така самоідентифікація захищена свободою віросповідання (стаття 35 Конституції України) - її практично неможливо оскаржити, що дозволяє заявляти будь-яку чисельність без можливості правового заперечення.
Простіше кажучи — це правова прогалина, яка дозволяє зовнішнім силам масштабувати «склад народу» до будь-яких потрібних меж, не зустрічаючи юридичного опору.
А от кримські татари формально визнані корінним народом, однак механізми реалізації їхніх колективних прав фактично і юридично заблоковані через ситуацію навколо Криму, визнання Меджлісу російською стороною екстремістською організацією та відсутність ратифікації Україною Конвенції МОП №169, яка забезпечує міжнародні гарантії захисту прав корінних народів.
Конвенція МОП №169 є єдиною міжнародною конвенцією, спеціально присвяченою захисту прав корінних народів. У Європі її ратифікували, зокрема, Норвегія, Данія, Нідерланди, Іспанія, Люксембург і Німеччина, що підкреслює її значення як основного міжнародно-правового інструменту забезпечення колективних прав корінних народів.
На відміну від цього, караїми та кримчаки, як групи, що належать до єврейського народу, підпадають під міжнародні механізми захисту єврейських громад: норми протидії антисемітизму, захист свободи релігії та недискримінації, моніторинг з боку міжнародних організацій, дипломатичне реагування держави Ізраїль, а також інституційну підтримку глобальних єврейських організацій, що фактично створює для них систему міжнародних гарантій навіть без ратифікації Конвенції МОП №169.
Однак не врахували фактор Туреччини, оскільки Закон №1616-IX визнає корінні народи без обмежень щодо громадянства України та постійного проживання, його дія автоматично поширюється на всю світову діаспору, і саме у випадку кримських татар це створює пряму правову прогалину, оскільки найбільша частина цього народу проживає в Туреччині.
І варто Туреччині надати кримським татарам політичну суб’єктність на своїй території — з’являється формальний механізм для висунення юридичних, територіальних та майнових претензій від імені народу, вже визнаного законом України корінним народом України, що потенційно дозволяє заявляти права на владу, територію та ресурси в межах усієї України як на колективну власність народу. Або використовувати цей титул як інструмент масштабного геополітичного торгу навколо суверенітету, території та природних ресурсів держави.
Юридично це означає інституціоналізоване пособництво та передачу суверенітету України - двом іноземним державам-агресорам. Виключивши громадян України з категорії народу, українське законодавство усуває ту колективну правову категорію, через яку міжнародне право кваліфікує насильницьку асиміляцію, колонізацію, поневолення і геноцид як злочини проти народу, тим самим надаючи Росії правовий імунітет і індульгенцію. Водночас монопольне визнання корінними народами груп, які на міжнародному рівні розглядаються як частина єврейського народу і, як правило, проживають в Ізраїлі, фактично передає їм колективний титул українського народу — а отже носія суверенітету та колективного власника землі, ресурсів і території держави.
Коли на окупованих територіях системно та повсюдно поширюється на вуличних білбордах пропагандистський тезис «Ми один народ», що відображає державний наратив Російської Федерації, який заперечує існування українців як окремої нації та заявляє претензію на включення цього населення до складу російського народу, а власне законодавство України одночасно позбавляє це населення юридичного статусу українського народу — правова система України фактично сприяє його безкарному включенню до російської юрисдикції та вказує на скоординований характер правових і політичних процесів і їхніх наслідків.
Ситуацію ускладнює застосування механізму тимчасового захисту замість повноцінного статусу біженця за Женевською конвенцією для українських громадян у країнах ЄС, Великобританії, США, Канаді та інших державах, що передбачає колективну форму надання статусу без індивідуального збору письмових свідчень і без фіксації етнічної ідентичності заявників, що фактично перетворює цей механізм на інструмент усунення мільйонів свідків із процедур документування обставин можливих міжнародних злочинів і водночас на засіб приховування їхньої національної ідентичності, що дозволяє в подальшому здійснювати їх примусову асиміляцію до складу Росії без ризику юридичної відповідальності.
Розширені соціальні гарантії, та особисті свободи: право на роботу, проживання поза таборами, вільне пересування, виїзд за кордон, відвідування власної країни без втрати статусу, а також збереження і використання національного паспорта для подорожей — у межах механізму тимчасового захисту фактично надаються ціною відмови від можливості фіксації своєї етнічної ідентичності та від права на надання письмових свідчень, які є ключовим елементом процедури отримання повноцінного статусу біженця відповідно до Женевської конвенції про статус біженців 1951 року.
У межах викладеної правової конструкції посилання на бойові дії як на причину непроведення виборів фактично виконує роль ширми, оскільки реальна причина полягає у втраті громадянами права обирати і бути обраними.
Якщо громадяни України виведені зі складу народу, вони втрачають право обирати і бути обраними, оскільки згідно зі статтею 38 Конституції голосують громадяни, однак роблять це від імені народу, якому за статтею 5 належить влада. Тому в цій ситуації проведення виборів стає юридично неможливим: громадяни виведені зі складу народу, а групи, визнані народами, або ще не набули громадянства і не набули виборчих прав, або фактично заблоковані на території Кримського півострова, унаслідок чого в Україні де-юре відсутній суб’єкт, здатний здійснювати владу та реалізовувати її через виборчий процес.
У такій ситуації не може існувати і конституційного обов’язку громадян захищати Вітчизну, якій вони юридично більше не належать. Стаття 65 Конституції України прямо говорить про захист саме Вітчизни, а не держави, і покладає цей обов’язок на громадян. Однак саме поняття Вітчизни передбачає юридичний зв’язок громадянина саме з народом, оскільки за статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності є справою всього українського народу, а не громадян. Якщо ж громадяни юридично виведені зі складу народу, то Вітчизна стає для них чужою, а мобілізація втрачає конституційне підґрунтя і перетворюється на найманство та насильницьке примушення до служби чужому суверену, що юридично відтворює колоніальну модель примусу населення до служби не власному народу.
А ліквідація культурної ідентичності етнічних українців - була досягнута шляхом перетворення української мови з ознаки етнічної ідентичності на формальний атрибут належності до державної юрисдикції. Її тотальне та насильницьке впровадження для всіх груп населення, включно з національними меншинами, під загрозою звинувачень у «роботі на агресора» призвело до парадоксального ефекту, за якого мова перестала виступати маркером культурної ідентичності саме етнічних українців як окремого народу і перетворилася на ознаку належності до держави, що знищило одне з останніх наочних доказів існування українців як національної групи.
Ймовірно, з цієї ж причини протягом майже тридцяти років української незалежності російська мова так і не отримала статусу державної, оскільки в такому разі українська мова зберігалася б виключно як мова української національності та залишалася б очевидною ознакою культурного існування саме українців як окремої національності.
Саме через мовний фактор почали реалізовуватися найбільш жорсткі форми примусу та репресивного свавілля з боку державного апарату — поліції, СБУ та ТЦК, включаючи насильство, викрадення, побиття, вбивства, примусові затримання, придушення релігійних громад, закриття кордонів, переслідування людей під час спроб евакуації із зон бойових дій та інші форми державного терору. У результаті в суспільному сприйнятті саме українська мова починає асоціюватися виключно з насильством, беззаконням і свавіллям, при цьому зазначені дії здійснюються не етнічними українцями як такими, а багатонаціональним кадровим складом державного апарату, що включає представників різних національностей.
У підсумку формується внутрішній суспільний запит на припинення цього насильства, однак оскільки весь цей досвід безпосередньо пов’язаний саме з українською мовою, вона починає сприйматися як символ самої проблеми, і цей внутрішній запит парадоксально збігається з російським тезисом про «денацифікацію», де під «нацизмом» фактично починає розумітися сама українська мова.
Таким чином, «звільнення» починає означати відмову від української мови, тобто насильницьку русифікацію, а за відсутності чіткого закріплення статусу української національності в законі це призводить до остаточного знищення навіть формальних ознак її існування та позбавляє можливості в подальшому доводити її наявність як окремої етнічної спільноти.
А коли мільйони відеозаписів з епізодами насильства і свавілля державних структур, які зараз жорстко цензуруються у західному інформаційному просторі, все ж стануть широко доступними, це викличе реакцію, подібну до пізнього суспільного шоку після розкриття злочинів нацистської Німеччини, коли виникає позиція «ми не знали», і сформує сприйняття, за якого відповідальність за дії державних інституцій буде перенесена на саму українську ідентичність, що призведе до готовності виправдовувати будь-які обмеження щодо українців і розглядати їх примусову асиміляцію як нібито єдиний спосіб покласти край насильству, з яким їх починають асоціювати.
Та оскільки Україна інституційно ліквідувала як юридичну, так і культурну ідентичність української національності - це знову створює ситуацію пособництва Російській Федерації як державі-агресору. У результаті стає можливим заперечувати сам факт існування української національності та підтримувати наратив про боротьбу не з народом, а лише з «нацистською ідеологією».
Можна було б навести Норвегію та Швецію як приклад того, що визнання корінних народів саме по собі не призводить до виключення більшості, однак таке порівняння є некоректним. Там конституційні монархії, де ключові ресурси та колективна власність юридично закріплені за державою, а не за народом, з однією сталою національною ідентичністю, без внутрішньої конкуренції за статус народу і без зовнішнього заперечення, тому саме питання «хто є народом» не має юридично визначального значення. У цих країнах така проблема не виникає, оскільки там відсутня зовнішня агресія і правова ситуація, за якої склад народу стає предметом політичної або юридичної інтерпретації.
В Україні — багатонаціональна республіка, де народ виступає колективним власником землі та ресурсів, тому питання його складу має пряме юридичне значення, на відміну від конституційних монархій, де воно не визначає титул колективного власника. При цьому всередині країни існує політична конкуренція між різними етнокультурними групами, міжетнічний конфлікт і дуальне мовне середовище, а також ситуація, за якої сусідня держава заперечує існування народу як окремого та заявляє претензії на його ідентичність, що робить питання про те, хто саме є народом, абсолютно критичним, а міжнародне право оперує саме категорією народу, забезпечуючи захист від геноциду, насильницької асиміляції, поневолення та колонізації.
Усі матеріали, представлені на сайті, є результатом трирічного (2023–2026) розслідування і містять докази злочинних дій та бездіяльності всіх залучених сторін. Це розслідування підготовлене представником українського народу — народу, який був юридично пограбований, позбавлений статусу джерела влади та співвласника своєї землі і ресурсів, фактично і юридично окупований двома державами-агресорами, пригноблений і відсторонений від власної держави.
Новий опис проєкту сформульовано таким чином, що для розуміння загальної картини процесів, які відбуваються, достатньо лише ознайомитися з ним і, в принципі, можна не читати інші матеріали сайту, оскільки решта текстів — це лише шлях, через який поступово формувалося це розуміння.
Російська агресія та окупація безумовно засуджуються автором проєкту і в жодному разі не підтримуються та не виправдовуються будь-яким чином. Однак саме про неї сьогодні говорять практично всі, тоді як мета проєкту — показати, що російська агресія не є єдиною формою агресії та вторгнення, з якими зіткнувся український народ.
Але оскільки агресія як поняття визначається не лише військовим контекстом, а й будь-якими формами посягання на чуже майно, окрім військової агресії існує й інша, менш очевидна форма агресії, що реалізується через юридичні механізми та виражається у незаконному привласненні й захопленні права на колективну власність і фактично призводить до правової окупації, поневолення та колонізації українського народу, його шахрайського заміщення, крадіжки ідентичності та позбавлення його права на самовизначення.
Рішення:
Україно-російський конфлікт у принципі може бути зупинений шляхом ухвалення лише кількох законів без необхідності внесення змін до Конституції України. Йдеться про ухвалення закону про статус титульної нації — етнічних українців, у якому має бути прямо закріплено, що етнічні українці входять до складу українського народу і є народом у юридичному сенсі, що переводить ситуацію з площини спору про юрисдикцію в площину посягання на суверенний народ і активує механізми міжнародного та гуманітарного права для його захисту.
Одночасно необхідно внести зміни до Закону №2827 «Про національні меншини (спільноти) України», прямо зазначивши, що поряд зі статусом етнокультурних спільнот вони також є частиною українського народу, що усуває звинувачення у націоналізмі та закріплює єдину юридичну конструкцію народу без поділу на визнані та невизнані групи.
З боку держав, які приймають українських біженців, необхідно забезпечити лише дві базові гарантії: по-перше, право на офіційну письмову фіксацію національності, що переводить захист з рівня фізичного виживання окремої особи на рівень захисту народу як колективного суб’єкта права і тим самим створює правовий бар’єр проти його примусової асиміляції; по-друге, обов’язковий механізм письмових свідчень про причини вимушеного виїзду із зазначенням джерела загрози, оскільки така фіксація дозволить встановити, що значна частина потоку біженців формується не лише внаслідок російської агресії, але й внаслідок насильства та примусу з боку державного апарату України, який продовжує отримувати фінансову і політичну підтримку з боку держав-донорів без правозахисних умов.
Необхідно у терміновому та безвідкладному порядку внести зміни до Закону №1616-IX «Про корінні народи України», жорстко обмеживши критерії належності виключно територіальним зв’язком з Україною та наявністю громадянства України на момент проголошення незалежності або на момент прийняття закону. Поширення статусу корінного народу на всю світову діаспору караїмів, кримчаків і кримських татар без вимоги громадянства України створює відкриту правову прогалину, що дозволяє Ізраїлю та Туреччині заявляти територіальні та майнові претензії на Україну, що, у свою чергу, створює загрозу національній безпеці України.
Якщо жоден із зазначених заходів не буде реалізований, це прямо вказуватиме на штучний, керований і скоординований характер самого конфлікту між Україною та Росією, спрямованого на створення умов, що ведуть до повного або часткового знищення українського народу та його примусової асиміляції. Такі наслідки відповідають ознакам, визначеним у статті II Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, включаючи створення умов життя, розрахованих на повне або часткове знищення національної групи як самостійного суб’єкта права. У такому разі відповідальність не може розглядатися як обмежена лише Україною, Росією та Ізраїлем, але також поширюється на держави Європи, США, Велику Британію та інші країни, чиї політичні, фінансові та інституційні рішення становлять пряму участь у створенні та підтриманні умов, що ведуть до повного або часткового знищення українського народу та його примусової асиміляції.
Комментар:
Якщо ви вирішите звернутися до штучного інтелекту для аналізу змісту цього матеріалу - не сприймайте його першу відповідь як абсолютну істину.
Завдання таких систем — утримувати відповіді в межах суспільно допустимого наративу і не допускати будь-якого ідеологічного послаблення чинної позиції, не кажучи вже про юридичну неспроможність державної моделі управління.
Проблема полягає в тому, що пропаганда неупередженості й об’єктивності «ШІ» дуже міцно вкорінилася у свідомості пересічних людей, які сприймають відповіді нейромереж як абсолютну істину і як певного об’єктивного арбітра.
Тому якщо у відповіді з’являються формулювання такі як «це заперечують юристи», вимагайте конкретики: які саме юристи, де і коли вони це заявляли, надайте точні посилання та цитати. Як правило, з’ясовується, що за такими словами не стоїть жодних конкретних імен, публікацій чи реальних обговорень, або ж починають цитувати очевидні статті законів і Конституції, які ніхто не заперечував, створюючи потік формально правильних, але не пов’язаних із суттю тверджень.
Якщо стверджується, що існують рішення Конституційного Суду, які нібито підтверджують протилежну позицію, перевіряйте точні цитати і контекст. Як правило, виявляється, що або такої цитати в рішенні взагалі немає, або сама справа взагалі не має стосунку до питання, яке розглядається.
Те саме стосується і складних юридичних формулювань. Якщо використовуються вирази на кшталт «загальноприйняті норми», «усталена правова позиція» або інші заумні конструкції, уточнюйте, ким саме вони прийняті, де закріплені і в якій юрисдикції застосовуються. Як правило, виявляється, що термін звучить переконливо, але в цій правовій системі він узагалі не має правового статусу.
Важливо пам’ятати, що впевнений тон відповіді, складні формулювання і багатий словниковий запас самі по собі не є ознакою достовірності. Здатність системи формулювати довгі й переконливо звучні тексти не означає, що викладені в них висновки автоматично є правильними або підтвердженими джерелами.
Тому будь-яку аргументацію, отриману від штучного інтелекту, необхідно перевіряти за першоджерелами й оспорювати власними інтуїтивними аргументами, вибудовуючи щонайменше 5–6 кроків власних контраргументів, і лише після цього стає очевидно, що за впевненими формулюваннями ШІ часто приховуються банальна цензура, фейк, дезінформація та медійна пропаганда, а не об’єктивне та інтелектуальне джерело інформації.
