Суб’єктність — одне з найбазовіших, але водночас часто неправильно зрозумілих понять. Її нерідко ототожнюють із правосуб’єктністю, хоча за змістом це різні категорії.

Правосуб’єктність — це юридична форма участі в системі, а не вираження внутрішньої волі. Вона означає здатність особи бути визнаною учасником правовідносин, мати права, виконувати обов’язки та нести юридичну відповідальність. По суті, правосуб’єктність відображає не сутність суб’єкта, а його допуск до чинного правопорядку, вбудованість у структуру, створену ззовні.

Наявність паспорта, реєстрація місця проживання, можливість відкривати банківський рахунок, укладати трудовий чи цивільно-правовий договір, володіти майном, здійснювати підприємницьку діяльність, вступати в шлюб, брати участь у виборах, сплачувати податки та отримувати соціальні послуги — усе це прояви правосуб’єктності. Вона фіксує, що людина включена в юридичну систему й може діяти в межах установлених правил, але не гарантує суб’єктності як здатності формувати ці правила й бути джерелом права.

 ... Читати далі ⇢

Показово, що в сучасному суспільстві тема прав народів практично зникла з публічного та політичного дискурсу. Замість обговорення того, хто є справжнім джерелом влади, власником територій, ресурсів і колективної волі, інформаційний простір заповнений відволікаючими темами — від міфу про «державу як корпорацію» до роздумів про «юридичний статус людини» і права людини поза контекстом народу як носія суверенітету.

Саме права народів — як колективного суб’єкта з правом на самовизначення, володіння землею, природними ресурсами та власними політичними інститутами — були замінені індивідуалізованими правами людини. При цьому права людини, хоча й закріплені у низці міжнародних пактів і конвенцій (зокрема, Європейській конвенції про захист прав людини та М ... Читати далі ⇢

Статутне право — це право, яке існує лише тоді, коли воно прямо закріплене в законі або іншому нормативно-правовому акті. Воно виникає не з традицій, не зі звичаїв і не із судових прецедентів, а виключно з того, що офіційно прийнято державою та письмово закріплено в законодавстві.

Саме система статутного, а не прецедентного права діє в Україні. Це означає, що джерелами права є насамперед Конституція, закони та інші нормативно-правові акти, а не судові прецеденти.

Тому в Україні судові рішення самі по собі не можуть створювати нові норми права, як це відбувається в країнах із прецедентною системою. Рішення суду може мати значення для конкретної справи, однак загальнообов’язкову юридичну силу має насамперед те, що прямо закріплено в законах та інших нормативно-правових актах.

Тому резонансна справа судді Должка не змінює загальної правової картини. Незалежно від змісту ухваленого ним рішення, воно має юридичне значення лише в межах конкретного судового провадження і не створює нової норми права для всієї України. Оскільки в Україні діє система статутного, а не прецедентного права, окремі судові рішен ... Читати далі ⇢

Розбираємо міфи про “корпорацію УКРАЇНА”, ЄДРПОУ, капслок і псевдоюристів

1. Що таке держава?

Держава — це своєрідний траст, тобто система довірчого управління, у межах якої народ передає державним органам повноваження здійснювати публічну владу, управляти територією та публічним майном від його імені та в його інтересах. Державний апарат у такій системі виступає не власником держави, а довірчим управителем, який зобов’язаний діяти виключно в межах наданих йому повноважень.

2. Чому люди плутають державу з корпорацією?

Останніми роками в українському інформаційному просторі поширилася ідея, що Україна — це не держава, а “корпорація”, зареєстрована як приватна структура.

Люди плутають громадянина з народом, індивідуальні права — з колективними, право на самовизначення — з правосуб’єктністю, а громадянство ототожнюють із джерелом влади. ... Читати далі ⇢

Деякі розповідають про природне право як теорію, за якою людина народжується вільною, нікому нічого не винна і не зобов’язана нікому підкорятися, але це не теорія — це юридично закріплений факт. Тому що людина є частиною суверенного народу, а народ — він усюди суверенний. Це записано в національних конституціях, деклараціях, міжнародних пактах, і ніхто не дає людині свободу — вона вже володіє нею за фактом народження.

Проблема в тому, що цю свободу в людини вкрали під виглядом демократії, але в медійному наративі демократію представили як «свободу», хоча в юридичному розумінні демократія — це диктатура волі більшості.

Ви не підкорилися — ви прийняли концепт демократії за «справедливу» норму, за свою ідеологію та за єдино «правильний» порядок, і ви самі погодилися грати за цими правилами.

Демократія виявилася настільки ефективним інструментом поневолення людини, що її однаково використовували і капіталісти, і комуністи, створюючи ієрархію влади на основі волі більшості. І коли ви приходите на вибори — неважливо, голосуєте ви чи псуєте ... Читати далі ⇢

Більшість країн світу підписали міжнародні договори, які не просять, а зобов’язують їх надавати біженцям не просто захист, а цілий комплекс прав: право на притулок, безпеку, гуманітарну допомогу, інтеграцію, соціальні гарантії та захист від депортації. Ці зобов’язання закріплені в Женевській конвенції 1951 року, Протоколі 1967 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (МПГПП) та Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Але у випадку з українцями ці зобов’язання обійшли: держави роздули публічний образ «біженців», щоб в очах суспільства все виглядало законно, але юридично відмовили у самому статусі. Замість повноцінного захисту нав’язали тимчасові схеми без гарантій — аби не виконувати власні зобов’язання.

Під приводом «вас занадто багато», «це тимчасово», «ми й так допомагаємо» — українцям нав’язують відчуття провини, приховуючи головне: захист біженців — це не жест доброї волі, а юридичний обов’язок, який самі ж держави добровільно на себе взяли. ... Читати далі ⇢

Перш ніж посилатися на той чи інший міжнародний документ у сфері прав людини або використовувати його в юридичних чи міграційних справах, необхідно перевірити, чи підписала його держава, в якій ви перебуваєте, та чи була проведена його ратифікація. Підпис держави означає згоду з текстом, але не завжди створює юридичні зобов’язання. Лише ратифікація робить документ обов’язковим для виконання всередині країни.

Більше того, навіть після ратифікації можуть існувати застереження або відкладені строки набуття чинності. Наприклад, Україна у серпні 2024 року підписала Римський статут, але ратифікувала його з умовою набуття чинності лише через 7 років. Це означає, що документ діятиме обмежено або взагалі не матиме юридичної сили в зазначений період. Подібна ситуація з Римським статутом існує в Росії та Білорусі: обидві країни підписали його, але так і не ратифікували. Це означає, що вони не визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду й не зобов’язані співпрацювати з ним. Такі деталі критично важливі при посиланнях на міжнародне право.

Статут Організації Об’єднаних Націй (1945) — це основоположний договір ООН, обов’язковий для всіх держав-членів. Він встановлює мир, безпеку, права людини та співробітництво як глобальні цілі. ... Читати далі ⇢

Із самого дитинства нам нав’язують уявлення, що «закон» — це лише те, що написано в Конституції, Кримінальному чи Цивільному кодексі. Нам розповідають про право виключно в межах державної юрисдикції — ніби нічого вищого за це не існує. У школах, університетах, засобах масової інформації та навіть в офіційних документах правова система подається так, ніби вона обмежується лише внутрішніми органами влади: парламентом, судом, президентом і поліцією.

Але при цьому цілеспрямовано замовчується або викривлюється інформація про те, що існує інша, вища система права — міжнародне та наддержавне право. А ще вище — природне право, яке не потребує ні ратифікації, ні визнання з боку держави, тому що належить людині за фактом її народження.

Це не просто недомовка — це свідома інформаційна ізоляція, створена для того, щоб людина ніколи не вийшла за межі дозволеного. Щоб вона не знала, що держава може бути порушником, а її закони — нелегітимними.

Насправді правова система влаштована інакше, ніж нам її показують. Ієрархія права не закінчується на конституції. Міжнародні конвенції, пакти й договори, якщо вони ратифіковані, мають вищий статус, ніж внутрішні закони. ... Читати далі ⇢