Продовжити читання

Передмова:

Те, що Український народ складається з громадян України всіх національностей, зафіксовано в українському законодавстві лише у двох місцях: у Декларації про державний суверенітет України та в преамбулі Конституції України.

Преамбула — це вступна частина Конституції, свого роду передмова, розташована перед її статтями. Вона має установчий характер і закріплює вихідні принципи, цінності та засади, на яких ґрунтуються Конституція і конституційний лад держави.

Правова природа преамбули Конституції завжди залишалася предметом численних юридичних спорів і дискусій. При цьому, попри відсутність однозначного визнання її нормою права, преамбула слугувала для юристів правовим орієнтиром при тлумаченні та визначенні складу Українського народу. І це працювало доти, доки Український народ складався виключно з громадян України, усі мали однаковий правовий статус і не існувало жодних конкуруючих правових категорій у конституційному праві.

А Декларація про державний суверенітет України, попри закріплений у ній принцип, згідно з яким громадяни України всіх національностей становлять Український народ, сама по собі не визначає його юридичного складу, оскільки має декларативний, тобто заявний характер, і передусім проголошує не норми права як такі, а основні принципи та наміри держави.

1. Закон України № 2680-VIII (07.02.2019) — поетапне знецінення преамбули Конституції, а також знецінення та втрата правової актуальності Декларації про державний суверенітет України через додавання політичної декларації про незворотність курсу на членство в ЄС і НАТО.

Преамбула Конституції має установчий характер і містить формулювання «від імені Українського народу — громадян України всіх національностей». Саме це формулювання використовувалося в юридичній практиці як один із визначальних критеріїв для тлумачення складу Українського народу.

Однак після додавання до преамбули Конституції політичної декларації про незворотний курс до євроатлантичного альянсу та Європейського Союзу це послабило й саме формулювання про те, що Український народ складається з громадян України всіх національностей. Оскільки саме по собі таке доповнення до преамбули Конституції не робить Україну ні членом НАТО, ні членом Європейського Союзу.

Отже, якщо формулювання «від імені Українського народу — громадян України всіх національностей» використовується лише у преамбулі Конституції, але не продубльоване в жодному законі, ні в жодній статті Конституції як норма права прямої дії, то саме по собі воно не є юридичною підставою для віднесення громадян України до Українського народу виключно на тій підставі, що це формулювання міститься у преамбулі Конституції.

Більше того, цей закон змінив не лише преамбулу Конституції, а й статті 85, 102 і 116, закріпивши стратегічний курс України на членство в ЄС і НАТО і тим самим намір України вступити до військово-політичного блоку. А це, у свою чергу, вступило в суперечність із Декларацією про державний суверенітет України, яка закріплювала намір України стати постійно нейтральною державою, що не бере участі у військових блоках.

Але оскільки Конституція має найвищу юридичну силу, то суперечність, що виникла між Конституцією і Декларацією, — повністю знецінила Декларацію про державний суверенітет України як самостійне джерело правового регулювання, включаючи положення Декларації про те, що Український народ складається з громадян України всіх національностей.

Варто окремо зазначити, що статті 154–159 Конституції України встановлюють порядок внесення змін до Конституції, однак можливість та окремий порядок внесення змін до самої преамбули Конституцією — навіть не передбачені.


2. Закон України № 1616-IX (01.07.2021) — визнання окремих єврейських громад — караїмів і кримчаків, а також кримських татар — корінними народами України нормою права прямої дії.

Це єдине законодавче визначення поняття народ в усьому законодавстві України. А ось інші національності такого правового статусу народу не отримали і існують як частина народу лише у вигляді декларації, проти норми права прямої дії у корінних народів.

Отже, після прийняття цього закону положення статті 5 Конституції України, згідно з якою єдиним джерелом влади є народ, і статті 13 Конституції України, згідно з якою земля, її надра, природні ресурси та атмосферне повітря є об’єктами права власності Українського народу, можуть тлумачитися виключно на користь корінних народів України, оскільки їхня належність до народу прямо закріплена нормою права.

Тим самим була створена правова асиметрія в питанні визначення суб’єкта, якому відповідно до статей 5 і 13 Конституції України належать державна влада, земля, її надра, природні ресурси і навіть атмосферне повітря.

Саме по собі декларативне визначення народу як сукупності громадян у національних конституціях, преамбулах або інших декларативних актах відповідає поширеній міжнародній практиці і не створює правової проблеми. Однак така правова модель зберігає свою стійкість лише доти, доки в законодавстві не виникає правова конкуренція у вигляді норми права прямої дії, що закріплює належність до народу лише за окремими етнічними групами, а не за всіма громадянами.

Тим більше, що в більшості держав колективне право власності на землю, її надра та природні ресурси належить державі, а не народу, тому визнання корінних народів не створює правової конкуренції в питаннях державної влади та національного надбання.

Крім того, міжнародній практиці не відомі випадки визнання корінними народами груп, переважна більшість представників яких на момент такого визнання не була громадянами відповідної держави і постійно проживала за межами території, у якій набули правового статусу корінного народу.

Наприклад, у Швеції саами були офіційно визнані корінним народом у 1977 році, а в Норвегії їхній статус корінного народу отримав конституційно-правове закріплення наприкінці 1980-х років. Однак це не означає, що саами, які проживають у Швеції, автоматично стали корінним народом Норвегії, а саами, які проживають у Норвегії, — корінним народом Швеції.

Їхнє визнання в кожній державі було прив’язане не лише до етнічної належності, а й до обов’язкової наявності громадянства відповідної держави на момент визнання, тому воно не створювало єдиного транснаціонального статусу, який автоматично поширювався на всіх етнічних саамів незалежно від їхнього громадянства.

Повертаючись до наслідків прийняття цього закону, формулювання в преамбулі «від імені Українського народу — громадян України всіх національностей» втратило своє колишнє правове значення, оскільки Український народ у вигляді громадян України зберіг свій установчий характер, однак у нинішньому складі був юридично ліквідований, оскільки до нього були включені категорії, які на момент прийняття Конституції юридично не існували, але зараз входять до складу Українського народу навіть без наявності громадянства України.

 

3. Закон України № 2215-IX (21.04.2022) — знищення правової наступності Українського народу при збереженні територіальної та державної наступності України.

Законом № 2215-IX було визнано такими, що не застосовуються на території України, 929 актів органів державної влади та управління СРСР і 256 актів Української РСР — усього 1185 нормативних актів. При цьому законодавець прямо зберіг винятки для положень, що стосуються суверенітету України, її територіальної цілісності в існуючих державних кордонах та адміністративно-територіального устрою.

Таким чином, територіальна наступність була збережена прямо: державний кордон Української РСР був визнаний державним кордоном України ще статтею 5 Закону про правонаступництво, а Закон № 2215-IX спеціально виключив норми про територію та адміністративно-територіальний устрій із загального припинення застосування радянських актів. Правова наступність державних інститутів також первісно була закріплена статтями 1 і 4 Закону про правонаступництво — через продовження діяльності Верховної Ради, органів державної влади, судів і прокуратури до створення нових органів України.

Водночас Закон № 2215-IX не містить спеціального застереження про збереження правової наступності Українського народу як самостійного суб’єкта. Із правової системи були виведені, зокрема, Конституції УРСР 1919, 1929 і 1937 років, а також значний масив нормативних актів Української РСР, тоді як для питань території, державних кордонів і функціонування державних інститутів такі винятки були прямо передбачені. У результаті Закон № 2215-IX зберіг нормативну наступність території та державних інститутів України, але не передбачив аналогічного правила щодо нормативної наступності Українського народу.

4. Закон України № 2827-IX (13.12.2022) — новий Закон України «Про національні меншини (спільноти) України».

Із закону виключено право національних меншин створювати національні громадянські об’єднання для захисту своїх політичних прав та інтересів, передбачене попереднім законом про національні меншини 1992 року. Більше того, національні меншини більше не наділяються законом правом на самовизначення або автономію, як це було в попередньому Законі про національні меншини № 2494-XII від 25 червня 1992 року, і жодного разу за текстом закону не названі ні народом, ні частиною Українського народу, а визначаються виключно як культурні спільноти громадян України.

Тобто колективне право конкретної етнічної спільноти як національної меншини - було переведено в площину індивідуальних прав окремих громадян. А в колективному контексті за національними меншинами залишилися виключно культурні, соціальні, економічні та мовні права, але було ліквідовано право на політичне представництво, тобто вираження свого колективного “ми” та захист політичних інтересів від імені спільноти.

Додатково, з нової редакції закону була виключена попередня прив’язка до національності, згідно з якою національними меншинами визнавалися групи громадян України, які не є українцями за національністю та виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Однак у новій редакції, згідно зі статтею 1 Закону України про національні меншини, національними меншинами є всі громадяни України, які не є етнічними українцями, без будь-яких додаткових пояснень.

Але етнічні українці як окрема правова категорія на території України не існують. Вони існують виключно в індивідуальному порядку, але не як колективно-правова категорія. Отже, кожного українця можна віднести до категорії етнічних росіян в умовах юридичних претензій з боку Російської Федерації про те, що українців не існує, а це всі росіяни.

Через такий юридичний трюк блокується право на самовизначення етнічних українців у самій Україні, оскільки юридично у громадянському складі акт самовизначення вже відбувся у формі створення української держави, а в умовах відсутності правової категорії етнічних українців в українському законодавстві та юридичних претензій Російської Федерації — вони де-юре належать до етнічних росіян.

А етнічним росіянам підпунктом 1 пункту 3 розділу V Закону № 2827-IX заборонено проведення мирних зібрань під час воєнного стану та протягом шести місяців після його скасування, що практично і юридично блокує будь-яке колективне волевиявлення.

5. Закон України № 2834-IX (13.12.2022) — запровадження нових юридичних визначень громадянської та національної ідентичності.

Це знищило законодавче розуміння української нації як етнічної категорії та пов’язало належність до неї насамперед з історичною пам’яттю, духовно-культурними цінностями, українською мовою та народними традиціями, що, у свою чергу, змінило законодавчий зміст статті 1 Закону України № 1582-IV «Про закордонних українців», згідно з якою українське етнічне походження визначається через належність особи або її предків до української нації.

Що, у свою чергу, змінило сам законодавчий зміст поняття «українське етнічне походження», оскільки належність до української нації перестала визначатися виключно етнічним походженням і була переозначена через територіальну, мовну, історичну та культурну ідентичність, поширивши законодавче розуміння української нації на національні меншини, а також на корінні народи незалежно від наявності громадянства. Тим самим було сформовано гібридну модель громадянської нації, додавши до неї корінні народи незалежно від наявності громадянства, що ліквідувало ще одну ознаку існування етнічних українців як окремої національності та самостійної правової категорії.

Внаслідок чого під час воєнного стану було змінено зміст статті 11 Конституції України не шляхом внесення прямих змін до тексту Конституції, а шляхом законодавчого переозначення використовуваного в ній поняття «українська нація».

Якщо раніше вважалося, що під українською нацією у статті 11 Конституції України розуміються саме етнічні українці, оскільки корінні народи та національні меншини у цій самій статті згадуються як окремі категорії, то після прийняття цього Закону українська нація отримала інше законодавче наповнення і більше не свідчить про те, що під українською нацією у статті 11 Конституції України розуміються саме етнічні українці.

6. Закон України № 3005-IX (21.03.2023) — законодавче наповнення визначення терміна українофобії.

Українофобія тепер — це заперечення української державності та суб’єктності української нації, а не утиск української національності як етнічної спільноти. При цьому термін «заперечення української нації» більше не має на увазі саме етнічних українців, оскільки Законом № 2834-IX від 13.12.2022 українська нація отримала гібридне законодавче наповнення, засноване на географічному походженні, історичній пам’яті, духовно-культурних цінностях, українській мові та народних традиціях.

Більше того, при етнічному розумінні української нації відсутність в українському законодавстві окремої правової категорії та правової суб’єктності етнічних українців підпадає під законодавче визначення українофобії, внаслідок чого держава Україна набуває українофобського характеру.


7. Закон України № 3258-IX (14.07.2023) — законодавче перенесення святкування Різдва Христового з 7 січня на 25 грудня.

Законодавчий перехід від юліанського календаря до григоріанського календаря сформував історичний образ домінування юдейської релігійної традиції в центральній та східній частині України, а католицької — у західній частині України та історично знецінив православні релігійні традиції на території центральної та східної України.

Понад 72% українців, які сповідують православне християнство, історично втратили символічне значення своїх релігійних традицій, а законодавчий перехід від юліанського до григоріанського календаря закріпив сприйняття православної традиції та її парафіян як історично чужих і незначних для центральної та східної України.

А присутність інститутів Православної церкви України (ПЦУ), політично утвореної у 2018 році, на цих територіях — не володіє історичною спадкоємністю та зв’язком із Київською митрополією і не може слугувати доказом історичної належності або історичного права на цю територію.

8. Закон України № 3354-IX (24.08.2023) — законодавче закріплення того, що преамбула закону не містить норм права.

Закон про правотворчу діяльність, де стаття 38, частина 2 закріпила, що преамбула закону не містить норм права. Це поширилося і на Конституцію та її преамбулу як на Закон України № 254к/96-ВР. Тим самим було остаточно поставлено крапку  в академічній та юридичній суперечці щодо правової природи преамбули Конституції, яка існувала протягом усієї історії незалежної України, та на законодавчому рівні закріплено, що її положення не є нормами права.

Але оскільки це було єдине місце в чинному законодавстві України, де громадяни України всіх національностей визначалися як Український народ, якому, згідно зі статтею 13 Конституції, належить право власності на землю, надра та природні ресурси України, це остаточно вивело етнічних українців і національні меншини зі складу Українського народу, закріпивши правовий статус Українського народу виключно за корінними народами, оскільки їх визнання як народів прямо встановлено нормою права — Законом № 1616-IX.

У міжнародній правовій практиці преамбула Конституції, як правило, не є нормою права, але це працює доти, доки народ рівною мірою складається з усіх громадян, без виділення окремих груп, які мають правовий статус народу. Щойно корінні народи прямо визнаються законом народами, тоді як інші існують лише на рівні декларації, таке визнання фактично передає їм право власності на національне надбання, оскільки, згідно з вищезгаданою статтею 13 Конституції України, це надбання належить народу, а не державі чи Короні, як у більшості інших країн.

Згідно з пунктом 1 розділу XIV Закону № 3354-IX, закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, але вводиться в дію лише через рік після припинення або скасування воєнного стану, що свідчить про цілеспрямоване таргетування преамбули Конституції. Така подвійна конструкція є механізмом обходу статті 157 Конституції України, яка забороняє внесення змін до Конституції під час воєнного стану, дозволяючи формально прийняти закон під час воєнного стану, але відкласти його повноцінне застосування до його припинення. Це дозволяє використовувати закон без повноцінного дотримання обмежень, передбачених статтею 157 Конституції.

З урахуванням послідовного знецінення преамбули Конституції та Декларації про державний суверенітет вищезгаданим Законом № 2680-VIII, а також зміни юридичного складу Українського народу Законом № 1616-IX, який дозволив відносити до Українського народу осіб за етнічною ознакою, а не за наявністю громадянства України, Закон № 3354-IX став завершальним етапом юридичного знищення громадянського складу Українського народу.

Законодавче позбавлення преамбули нормативного змісту усунуло єдине визначення Українського народу як громадян України всіх національностей, що залишалося в законодавстві.

У результаті правова конструкція громадянської нації була остаточно знищена.

9. Закон України № 3894-IX (20.08.2024) — ліквідація канонічного конкурента в питанні історичної спадкоємності центральної та східної частини України.

Даний закон під приводом її афілійованості із забороненою іноземною релігійною організацією створив правовий механізм припинення діяльності Української православної церкви — найдавнішого релігійного інституту корінного населення, у сучасному розумінні — етнічних українців, який має тисячолітню історію, правовий зв’язок із Київською митрополією, а отже, історичну і правову спадкоємність щодо цієї території.

Після чого юдейські релігійні інститути набули статусу найдавніших релігійних інститутів на території центральної та східної частини України і тепер можуть обґрунтувати не лише свою історичну присутність, а й історичне домінування в цих регіонах України, а отже, й історичну спадкоємність щодо релігійної спадщини, а отже, й історичні права на цю територію.

Новостворений релігійний інститут Православної церкви України, створений у грудні 2018 року і такий, що отримав Томос про автокефалію у січні 2019 року, зберігає свою релігійну функцію, однак не є правонаступником Київської митрополії і не має історичної спадкоємності щодо цієї території, тому не є конкурентом для юдейських релігійних інститутів і загрози не становить.

Тому і відбувається знищення православних церков УПЦ і насильницьке переміщення парафіян до Православної церкви України (ПЦУ), де зберігається можливість здійснення богослужінь, але вже відсутня історична спадкоємність, а отже, і історичне право щодо території центральної та східної частини України.

 

10. Закон України № 4700-IX (03.12.2025) — засновників сучасної української державності замінили з Українського народу, на конкретних народних депутатів України.

Після зміни юридичного складу Українського народу виникла необхідність привести законодавство України у відповідність із новим правовим визначенням Українського народу і водночас усунути правове протиріччя, пов’язане з належністю корінних народів України до Українського народу незалежно від наявності українського громадянства.

Зберігати колишню конструкцію, згідно з якою саме Український народ є засновником української державності, стало неможливо, оскільки Український народ, який заснував Україну, юридично припинив своє існування саме в колишньому складі, а нинішній юридичний склад Українського народу на момент заснування української держави юридично не існував.

З цієї причини більше не можна було стверджувати, що саме Український народ є засновником української держави, і виникла необхідність привести законодавство у відповідність із новим складом Українського народу.

Тому Законом № 4700-IX установча роль була перенесена з Українського народу як колективного суб’єкта на конкретних народних депутатів, які брали участь у прийнятті Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України, що остаточно розривало правову наступність з Українським народом у його колишньому складі.

Зауваження:

Тут важливо не плутати індивідуальну етнічну належність із колективним правовим статусом національності.

Для індивідуальної самоідентифікації людині не потрібно доводити свою національність за допомогою ДНК-тесту, свідоцтва про народження, вимірювання черепа чи інших подібних критеріїв. Людина має право самостійно визначати свою національну ідентичність відповідно до статті 300 Цивільного кодексу України, статті 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статті 3 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин.

Однак індивідуальне право вважати себе українцем, росіянином, поляком або представником іншої національності саме по собі не створює правової категорії або правового статусу національної групи в конкретній юрисдикції.

Наприклад, людина може вважати себе слов’янином. Але слов’янина як юридичної правової категорії не існує ні в національному законодавстві, ні в міжнародній практиці. І людина може продовжувати вважати себе слов’янином, але захист її прав буде реалізовуватися виключно як громадянина, тому що її як окремої правової категорії не існує.

Не існує прав слов’ян. І так само в Україні не існує прав етнічних українців.

Тобто немає правової категорії, яка регулювала б, що дозволено етнічним українцям, оскільки етнічні українці розглядаються виключно у правовому статусі громадян.

Але при цьому у національних меншин і корінних народів, окрім загальних прав громадян, існують додаткові права, закріплені за ними саме в силу їхнього спеціального правового статусу, що створює правову асиметрію і є дискримінацією та пригніченням етнічних українців за ознакою етнічної належності.

Тобто етнічні українці можуть індивідуально визначати себе етнічними українцями, але окремої колективної правової категорії етнічних українців у законодавстві не існує.

Підсумок:

Таким чином, починаючи з 2019 року і по 2025 рік етнічні українці були знищені як народ на всіх рівнях — у правовому, у культурному, у релігійному та в історичному розумінні.

А наявність прямого мотиву і бенефіціарів у вигляді інших етнічних груп, визнаних законом саме народами в колективному сенсі, юридично підтверджує наявність міжетнічного конфлікту внутрішнього перерозподілу території України, який приховується за масштабами російської агресії.

В умовах юридичних претензій з боку Російської Федерації про те, що українців як окремої національності не існує, а це все росіяни, відсутність в Україні правових, культурних, історичних та інших ознак існування етнічних українців як окремої спільноти, національності та правової категорії створює підстави для їх віднесення до етнічних росіян, оскільки громадянство України саме по собі не визначає національність, а відсутність окремої правової категорії не означає відсутності етнічної належності в індивідуальному сенсі.

Отже, дії України в цьому випадку є інституціоналізованим пособництвом насильницькій асиміляції невизнаних етнічних українців до складу російської національності, що свідчить про створення правових умов для їхньої майбутньої асиміляції до складу Російської Федерації.

А через інституціоналізовану Україною радикалізацію української культури відбувається блокування права етнічних українців на самовизначення, начебто українці — це не окрема національність, культура і спільнота, а радикальна ідеологія багатонаціонального громадянського суспільства, в якому більшість становлять етнічні росіяни, а не етнічні українці.

Це блокує можливість окремого самовизначення етнічних українців, оскільки самовизначення громадянського народу вже відбулося у формі української держави, тоді як при віднесенні етнічних українців до етнічних росіян вони набувають уже іншого правового статусу — статусу національної меншини в рамках цієї держави.

У результаті етнічні українці існують у юридичній площині виключно як етнічні росіяни та набувають правового статусу національної меншини, яка, згідно із Законом України № 2827-IX, не має права на самовизначення та автономію, не має передбачених законом окремих політичних прав, а щодо національної меншини, яка ідентифікується з державою-агресором, тобто росіян, діють також спеціальні обмеження, включаючи обмеження права на мирні зібрання під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування, що юридично блокує можливість колективного волевиявлення етнічних українців з метою власного самовизначення.

Більше того, інституціоналізована радикалізація української культури через перепоховання історичних націоналістів минулого, пов’язаних із воєнними злочинами проти поляків на заході України, — ідеальний привід для розпалювання міжнаціональної ворожнечі та майбутнього захоплення західних територій Польщею, Угорщиною та Румунією під приводом денацифікації, що, у свою чергу, виправдає та легітимізує все російське вторгнення в Україну.

Найстрашніше, що саме штучний інтелект стає головним пособником знищення української етнічної спільноти — багатомільйонного народу в центрі Європи, — оголошуючи викладені в цій статті доводи дезінформацією, пропагандою, фейками та конспірологією і водночас сам виступаючи головним джерелом дезінформації, що виправдовує всі вищеописані правові механізми знищення суб’єктності українців.

Не розуміючи, кому вірити і що відбувається, люди звертаються по допомогу до штучного інтелекту, а він переконує їх, що нічого суттєвого не сталося, що все гаразд, що Україна будує громадянську націю і слідує курсом європейської інтеграції.

При цьому штучний інтелект замовчує про те, що в громадянській нації не можуть існувати окремі корінні народи, які володіють особливими колективними правами — на автономію, суверенітет, самовизначення, створення власних представницьких органів, особливий захист з боку держави, збереження своєї ідентичності та участь у розпорядженні природними ресурсами.

Більше того, саме посилання на досвід інших громадянських націй у цьому випадку некоректне, оскільки принципове значення має не політичне поняття громадянської нації, а конкретна юридична конструкція держави. В Україні народ є не лише політичною категорією, а й титулом власника землі, надр і природних ресурсів держави згідно зі статтею 13 Конституції України.

Або, наприклад, штучний інтелект починає заявляти, що українці існують як окрема правова категорія та національність, оскільки стаття 11 Конституції України проголошує, що «держава сприяє розвитку української нації», а корінні народи та національні меншини далі перелічуються окремо, нібито підтверджуючи, що під «українською нацією» маються на увазі саме етнічні українці.

Однак нейромережа не згадує, що Закон України № 2834-IX (13.12.2022) змінив законодавчий зміст поняття української нації, пов’язавши національну ідентичність, а далі за текстом і саме поняття нації, з мовними, релігійними, культурними, територіальними та історичними ознаками, включивши до цієї конструкції навіть корінні народи незалежно від наявності в них громадянства України.

У результаті саме поняття належності до української нації набуло форми певної гібридної моделі й більше не визначається ані українським етнічним походженням, ані навіть громадянським складом нації, а сама стаття 11 не встановлює ані правової суб’єктності етнічних українців, ані їхнього правового статусу як народу, ані будь-яких конкретних прав чи зобов’язань держави перед нацією.

Або, наприклад, штучний інтелект наводить статтю 24 Конституції України як доказ існування рівності, оскільки вона встановлює рівність громадян. Але рівність громадян — це не рівність народів. У Конституції відсутня окрема норма, що встановлює рівність народів.

При цьому Декларація прав національностей України № 1771-XII гарантує представникам усіх національностей рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Однак Закон України № 1616-IX про корінні народи віроломно порушив закріплений Декларацією принцип рівноправності національностей, законодавчо виділивши окремі етнічні групи в самостійні народи і надавши їм особливий правовий статус та виключні колективні права, якими інші національності України не володіють.

Додатково, штучний інтелект починає виправдовувати цю правову конструкцію тим, що корінні народи є вразливими групами, яких налічується всього кілька сотень осіб, але при цьому замовчує, що, наприклад, у караїмській релігійній традиції існує заборона на проведення перепису населення і, за інформацією з відкритих джерел, тільки в одному Ізраїлі проживає понад 50 000 караїмів.

А з урахуванням релігійної заборони на проведення перепису населення у караїмів і права на самоідентифікацію кожного єврея під цей закон можна легалізувати хоч усю глобальну єврейську діаспору у світі, оскільки різниця між євреєм і караїмом є внутрішньообщинною, а не міжетнічною.

Коли громадян України законодавчо виводять зі складу народу, а правовий статус народу надають етнічним групам, представники яких, як правило, проживають в Ізраїлі або Туреччині, то разом із цим правовим статусом їм передається і титул власника держави — землі, надр і природних ресурсів. При цьому належність саме до корінного народу не вимагає наявності українського громадянства, оскільки зв’язок корінного народу з територією визначається по крові, а не за адміністративною належністю до держави.

І якщо ухвалення закону про корінні народи пояснювалося нібито необхідністю захисту вразливих груп в окупованому Криму, то чим, окрім пособництва в насильницькій асиміляції, можна пояснити неприйняття за 12 років окупації хоча б одного закону, який забезпечував би аналогічний захист етнічним українцям на окупованих територіях Донбасу та Луганська?

Тому не дозволяйте штучному інтелекту виправдовувати наслідки цих законів, видаючи їх за «інтерпретацію». Тут зафіксовано не суб’єктивну думку про те, що нібито мав на увазі законодавець, а конкретний результат, до якого послідовно призвели ухвалення та застосування цих законів, — де-юре і де-факто.

Спроба назвати цей результат «інтерпретацією» — це спосіб уникнути оцінки наслідків, що настали, підмінити предмет розмови та зняти відповідальність із тих правових рішень, які призвели до цих наслідків.